про Бабин Яр

Вчора я нарешті зрозумів, чому євреї існують стільки тисяч років. Вони вміють ПАМЯТАТИ.  А ми, б[censored]ха-муха, не вміємо.

Вчора з дружиною я побував у Бабиному Яру. Я не міг не побувати там, адже моє знайомство з Києвом почалося з книжки «Бабин Яр», де описана столиця 30-40-х років, радянська колективізація, німецька оккупація і післявоєнне життя. Нині я живу на Куренівці, де жив автор, Анатолій Кузнєцов, моя дружина закінчувала школу, у якій вчився він. Я просто був зобовязаний побувати у Бабиному Яру.

Тут є три памятника: радянський, український та єврейський. Радянський, як і належить радянському, величезний, бетонний, похмурий і абсурдний. Історія цього памятника – це кілька десятиліть ідіотизму. Спочатку влада намагалася (чому?! хтось може сказати - чому?) взагалі стерти будь-який спогад про Бабин Яр. У 61-ому році Євген Євтушенко написав: 

- Над Бабьим Яром памятников нет.
Крутой обрыв, как грубое надгробье.
Мне страшно. Мне сегодня столько лет,
Как самому еврейскому народу...

Кияни збиралися на імпровізовані мітинги. Ті, що вижили «під німцями», згадували. Ті, що у 43-ому тут не були, слухали. Влада мала якось реагувати і зреагувала. Ось відповідь Євтушенку поета-патріота Олексія Маркова: 

- Какой ты настоящий русский,
Когда забыл про свой народ?!
Душа, что брючки, стала узкой,
Пустой, как лестничный пролет.

Пока топтать погосты будет
Хотя б один космополит, –
Я говорю: «Я – русский, люди!»
И пепел в сердце мне стучит.

Попіл у серце «русскіх» стукав аж до 1976 року, коли коли зявилося оце одоробло.

Розташоване воно не там, де були місця розстрілів та поховань. І не там, де був концтабір. Воно розташоване там, де його добре видно з проспекту. Судячи з усього, анатомічно мускулясті мужики у химерних позах покликані зображувати жертв нацизму.

Український памятник, поставлений на честь розстріляних німцями членів ОУН, редакції «Українського Слова» - дешевий і недолугий. Кілька плит, з яких вже стерлися написи, і хрест. Звичайний, деревяний, тріснутий уздовж і зібраний залізною скобою. Я його не сфотографував, а шкода. Ви б побачили, на що готова Незалежна Україна для своїх героїв. 

Єдиний памятник, що стоїть саме там, де гинули люди – єврейський. Якщо розпитувати місцевих, де тут місця розстрілів – вони орієнтують всіх на величезну мінору.

Коли стоїш там, відчувається, що тут була смерть. Коли заходиш за нього двадцять кроків, бачиш те саме провалля, куди скидалися тіла. Коли читаєш цитату з Біблії, вибиту на ньому, то віриш їй.

«Кров брата твого волає до мене з під-землі».