Анонс

Друзі!

Сьогодні, о 19-й, в офісі "Нового Вогню" - щотижневі публічні збори. Тобто запрошуємо всіх небайдужих.
Київ, Контрактова Площа, Іллінська-12, каб.309

Сьогодні обговоримо:
1. Блокаду торгівлі з окупованими територіями.
2. Скандал під час розподілення бюджетних коштів для ветеранських громадських організацій, та побиття генерал-полковника Віктора Палія.

Онлайн-трансляцію дивіться на акаунті Дмитро Різниченко (там є технічна можливість транслювати)
Щиро запрошуємо.
promo reznichenko_d august 5, 2013 14:33 87
Buy for 5 000 tokens
Якщо бажаєте допомогти автору блога - допоможіть матеріально. Рахунок: 5168 7556 0076 8929 ("Приватбанк")

Як один генерал в рило отримав

Ось - мій епічний виступ минулої п'ятниці на засіданні "ветеранських громадських організацій", які розкрадали українські бюджетні кошти, виділені учасникам війни, і влаштовували на ці кошти окупантські ідеологічні акції в Києві.


Цей виступ розлетівся інтернетом, і породив багато суперечок - півкраїни обговорює, чи я просто гопнік, чи зарізкий ветеран, чи фашист. Гадаю, це чудовий привід все розставити по полицям.

На фронті я написав програмну книгу, в якій виклав всі свої погляди, а також аналіз Революції, війни, виклав свої прогнози щодо майбутнього, і моє розуміння, що робити зараз.

Якщо хтось хоче пересвідчитись, що головою я можу не тільки бити - прошу читати.

Качайте з цього посилання. І читайте на здоров'я, вона не велика, й досить бадьора, не занудьгуєте.

А, оскільки я, один біс, живу з гонорарів, то якщо вам не шкода копійки для автора, закидуйте сюди: 5168 7556 3410 3184

Мені буде на життя і діяльність. (І на складний випадок, бо життєва ситуація обіцяє вилізти боком, а з бюджету мене ніхто не підгодує, я ж не генерал)

Про "Семена Семенченка" (Костянтина Грішина)

Я мовчав про Семена останні два роки, але зараз таки скажу, а потім знову надовго замовчу. Вважайте це останнім моїм словом про «блокаду» і її головного командира.

Коли я згадав, як Семен обійшовся зі своїми ж хлопцями, полоненими в оточенні 2014-го, як витрачав волонтерські гроші на власну передвиборчу кампанію, поки тих катували в підвалах Донецька, а тепер він кричить, що «блокада» організована заради полонених, за яких у нього болить серце, до мене в коментарі прийшла купа людей з однією тезою – «Не важливо, хто на чолі, важливо, що діло правильне». Або так – «Не важливо, що він робив в 2014-му, важливо, що він робить зараз».

Друзі, я був гранатометником в його батальйоні, а ви – ні. Я знаю те, чого ви не знаєте, я багато бачив, багато чув, чув те, що мені не призначалося, чув з різних джерел, які незалежно підтверджували одне одного, чув від людей, яким вірю більше, ніж собі. Я не слідчий, я не робив копій з документів і не фотографував докази. Але я і не сліпий, не глухий, і хай може псих, проте не повний ідіот. Я намагаюся робити висновки і вчитися на помилках.

Я свого часу пішов за людиною, яку навіть не знав в обличчя, на добру і страшну справу, по результатам якої Семен та його наближені стали депутатами, а решта батальйону – ви знаєте, що стало з рештою його батальйону. Спираючись на побачене, почуте і проаналізоване, я стверджую голосно і прилюдно, клянуся своїм іменем і всім для мене святим: Семен – шахрай, кидала, крадій, крикливий аферист, для якого люди – копійки.

Я зараз спостерігаю, як безліч хороших людей потягнулося на його «блокаду», як безліч хороших людей щиро вважають, ніби слова про Семена кидають тінь на них і на справу, за яку вони взялися. Вони порівнюють «блокаду» з Майданом.

Так от ви, якщо ви таки дійсно не забули Майдан. Ви, ви всі, хто говорить, що не в Семені діло, а в самій «блокаді», і мовляв, не важливо, наскільки чесна людина, яка почала і очолила, головне, що діло правильне – ви всі зараз ненавидите Порошенка, Яценюка, Авакова, Кличка та інших гівномутів у владі. А ви не забули ще, як вони стали владою?!..

...Не забули? Чи, може, треба нагадати?..

На початку Майдану ми теж собі думали: не важливо, хто очолює, головне - проти кого і за що. Нинішній результат бачите?.. Тож я не хочу ще однієї серії. Не хочу потім чути вашого голосіння, як вас знову обдурили у ваших найкращих поривах. Хочу вас попередити, в решті решт.

Я все сказав. Далі самі думайте.

Вчорашня хода пам'яті Героїв Небесної Сотні

В річницю розстрілів на Інститутській - 20 лютого - вулиці активісти громадського руху "Новий Вогонь" і ГО "Український Легіон" організували ходу пам'яті місцями трагедії, під час якої згадали поіменно кожного загиблого майданівця.

Виступ Дмитра Різниченка та Валентини Мовчан під Святошинським судом 16 лютого 2017 року

Сьогодні, напередодні роковин убивств на Майдані київські активісти провели акцію-попередження під Святошинським районним судом, у якому слухається так звана "справа Небесної Сотні".

Метою акції було висловити пряму недовіру цьому суду, і взагалі всій судовій системі України, яка славиться безнадійною корумпованістю і керується у ручному режимі.

Справа Небесної Сотні - політична справа, і її доля насправді вирішується не в цьому суді (який є лише спектаклем для широкої публіки), а є предметом торгу і домовленностей в кабінетах влади. Отже, щоб добитися справедливості в справах Майдану, народу треба йти не в суд, а безпосередньо до головного керівництва країни.

Скоро - 20-го лютого, в роковини розстрілів, активісти вийдуть на головну площу країни, і висловлять всі питання до влади, яка свідомо забовтує і топить справу, прикриває убивць, і нехтує людською справедливістю.
Сподіваємося, хоч там, на Майдані, нас, нарешті, почують.

(На відео виступають Дмитро Різниченко, голова руху "Новий Вогонь", та Валентина Мовчан, мати вбитого три роки тому на Інститутській героя Андрія Мовчана, світла йому пам'ять)

Річниця перемоги Майдану, вечір пам'яті героїв Небесної Сотні



Офіційні суди у справі Небесної Сотні, які тягнуться вже три безкінечні роки – це огидний цирк, дешевий пафосний спектакль, організований спеціально, щоб створити враження, ніби «справа йде, дайте час». Це окозамилювання.

Ніхто ні в чому там не розбирається, ніхто не шукає ніякої правди – ми усвідомили це, щотижня відвідуючи протягом останніх місяців засідання у справі Небесної Сотні. Там прокурори безсенсово бігають по колу, адвокати убивць відверто тягнуть час, суддя і присяжні нудьгують. Відвідувачі нудьгують. Убивці (всього п’ять цапів-відбувайл) за гратами теж нудьгують. Вони всі просто чекають, коли політична ситуація стане достатньо сприятливою, аби їх, нарешті, випустили.

Але це ще не найгірше. В «справі Небесної Сотні» влада хоч робить вигляд, ніби шукає винних. Але варто заглянути до інших майданівських судів, де вже нема журналістів, нема уваги – там міліціонери давно і відверто сміються постраждалим в обличчя. Там судді, які судили майданівців під час революції, нині ведуть справи по злочинам проти Майдану. Там обвинувачені навіть не ходять на засідання – навіщо? Вони й так знають, що за них давно все вирішено і домовлено.

Як заведено в усіх судах України, рішення по «справі Небесної Сотні» приймається не в залі засідань, а десь в закритих кабінетах і спускається згори. В залі перед телекамерами сидять не учасники процесу – там лише виконавці. І не треба глибокого аналізу, аби зрозуміти, де й ким насправді вирішується справа Небесної Сотні. І чому вбивць в ізоляторі лише п’ять. І чому справа жується три роки без результату. І чому досі не змінені судді, призначені ще Януковичем. І чому організатори вбивств на свободі, і не просто на свободі, а при владі, на посадах, у всієї країни на очах. І чому суди випускають затриманих міліціонерів-убивць, й ті тікають у Росію. І чому суди поновлюють на посадах міліціонерів, звільнених у зв’язку зі злочинами проти Майдану, й ті повертають собі владу.

Давайте, нарешті, поглянемо правді у вічі – ні в кабінетах, ні в судах, ні в залах засідань, ні в коридорах влади вже не знайти справедливості. Ті, хто три роки стоять під цими дверима і чекають на неї – чекають дарма. Там йде торгівля, а не пошук правди.

То що ж робити?

А все просто. Ми, майданівці, не маємо кабінетів, зате у нас все ще є наша вулиця – умита кров’ю українська вулиця, якої так бояться ті, хто в кабінетах. Бо тут, без кабінетів, вони – порожні нулі, тут вони отримують в обличчя з вогнегасників, тут їх за ноги стягують з тракторів, тут їх в обличчя шлють на ***, не дивлячись на їх прибутки й посади. Тут вони нас чують, бо не мають іншого виходу.

То ж давайте зробимо так, щоб вони нас почули.

Наближається річниця розстрілів на Майдані, трагічне і звитяжне 20 лютого, кривава річниця контрнаступу на Інститутській, який став одночасно і трагедією, і перемогою. Давайте відзначимо цей день – урочисто, гідно, без провокацій і без погромів. Досить просто вийти великою силою нагадати собі і їм, що ми є – і вони будуть змушені нас слухати. І, можливо, зроблять в своїх кабінетах правильні висновки. І, можливо, справа Небесної Сотні таки зрушить з мертвої точки.

Треба показати їм, що ми не настільки дурні, як вони гадають. Що вони не обдурили нас своїм спектаклем, і ми знаємо, в які двері треба стукати, коли увірветься терпець.

Отже, 20-го лютого, в третю річницю розстрілу на Інститутській, в третю річницю перемоги Революції Гідності, ми:
- Громадський рух «Новий Вогонь»,
- ГО «Український Легіон»,
- ініціативна група майданівців, постраждалих під час розгону 30 листопада 2013-го року,
- Організація «Білий Молот»,
а також представники родин-героїв Небесної Сотні
запрошуємо вас 20 лютого о 18 годині на Майдан.

План вечора:
- Вступне слово,
- Виступ родичів героїв Небесної Сотні,
- Виступ громадських діячів, які взяли участь в організації вечора, і яким є що по суті пред’явити нинішній владі,
- Шикування з лампадками, смолоскипами і портретами загиблих героїв,
- Марш пам'яті по Грушевського та Інститутській зі згадкою всіх, полеглих на Майдані, поіменно
- Повернення на Майдан та фінальні промови,
- Урочистий підпал символічної шини та хвилина мовчання (про законність використання шин в урочистих цілях міліція і влада офіційно попереджені)
- Розхід.


Список спікерів:
- Валентина Мовчан, мати загиблого героя Андрія Мовчана
- Віталій Кузьменко, координатор ініціативної групи майданівців, постраждалих під час першого розгону 30 листопада 2013-го року
- Дмитро Різниченко, голова громадського руху «Новий Вогонь»
- полковник Святослав Стеценко, почесний голова ГО «Український Легіон»
- Владислав Горанін, лідер організації «Білий Молот»
- Ігор Луценко, народний депутат
- Юрій Тимошенко, народний депутат
- Михайло Лебідь, правозахисник
- Михайло Камєнєв, правозахисник
- Діана Макарова, фронтовий волонтер
- Володимир В’ятрович, історик
- Іван Семесюк, художник

Приходьте, друзі, щиро запрошуємо. Давайте покажемо, що Майдан нічого не забув і нікого не пробачив. Що ми є, і вони рано списали нас з рахунків.

І будь ласка, не ведіться на заклики різних провокаторів «хапатися за зброю!» та «захоплювати державні будівлі!». Цих дрібних шкідників випускають спеціально, аби налякати людей і змусити залишитися вдома. Просто плюньте в їх бік, і спокійно йдіть на Майдан. Тут свої.

P.S.
Наша перша організована зустріч відбудеться в четвер, 16 лютого, об 11-00, біля Святошинського суду міста Києва (вул. Жилянська, 142), де слухається справа «Небесної Сотні». Ми вийдемо і скажемо все, що думаємо про цей «суд».
(Допоможи нам, Боже)

генерал Кульчицький

Благородною людиною виявився цей міліцейський офіцер, я пам'ятаю його в день розстрілу Небесної сотні. Коли на сусідній Інститутській лунали постріли, на Грушевського зі щитами стояла шеренга хлопців-ввшників, у яких по обличчях з під шоломів текли сльози. Їх обліпив знавіснілий від болю натовп, щось кричав в обличчя.

Кульчицький вийшов говорити. Майданівці кликали їх до себе, мовляв, переходьте на бік народу. Але Кульчицький сказав - ні, я не довірю вам своїх хлопців, ви їх можете просто розірвати.

Розвернувся і дав наказ відходити, не порушуючи лав, і їхати геть.
Просто не брати більше участі у цьому лайні.

Я пам'ятаю, як тим ранком один, мов привид, я йшов по несподівано порожній і доступній вулиці Грушевського, на яку вже ступити не сподівався. Я пам'ятаю генерала Кульчицького, він стояв біля покинутих автобусів на півдороги до Ради, і зустрічав перших майданівців.

Підтягнулась групка найсміливіших, навіть перші відчайдушні журналісти, вели з ним і його кількома офіцерами діалог. Я пішов далі, і побачив, як солдати шикувались за "Уралами", вантажились і від'їжджали. Тепер лише розумію - заговорюючи нас, він переключав на себе увагу, давам їм час зібратись і поїхати. Прикривав своїх пацанів до кінця, останнім пішов з позицій.

Він загинув потім під горою Карачун, у збитому вертольоті, разом з усіма.

Хоча цей пост ніби мав бути про Надю. Хоча чорт з нею.

***

Сьогодні вперше за три роки я бився з "беркутом". Вперше за три роки в міліцію полетіло каміння, підняте прямо з пам'ятника Жизневському. Чесно, я не чекав такого, я не був до такого готовий. Не думав, що все прямо отак.

Все мало бути спокійно - просто мітинг і хода в пам'ять подій на Грушевського. Ми зібрались на Майдані, виступили, пройшли до "груші", де колись стояла барикада, а тепер саморобний монумент загиблому білорусу. Ми вирішили запалити одну символічну шину прямо на монументі - і почалось, мов грім.

На нас налетів "беркут", один підрозділ. Ми буквально сказилися від злості, така підлість не вкладалася в голову. Ми відтіснили їх від монументу, загнали з прокляттями на тротуар, але до них підтягнулося підкріплення, на нас пішли з іншого боку, зав'язалася вже серйозна бійка і полетіло каміння.

Все швидко закінчилося без великої крові, вони відступили, але їх тепер було до біса, вони оточили монумент, а нас біля нього була жменька. Почались переговори, міліція розступилася і пропустила нас назад на Майдан.
Останньою від монументу відійшла незнайома жінка, яка запалила біля портрета загиблого маленьку лампадку.
Такі справи, панове. Такі справи.

Вибач, братік, ми все проєбали.

Про епізод зі стріляниною, яку влаштував Пашинський

Одного разу під час служби на Донбасі, в місті Часів Яр, на шляху довжиною якихось 500 метрів, від місцевого магазина до нашої казарми я послідовно зіштовхнувся з ТРЬОМА пьяними та агресивними компаніями місцевих чоловіків, які, зреагувавши на мій військовий однострій, намагалися мене зачепити, збити грошей та влаштувати конфлікт (день зарплати у них був, чи шо, але пьяні були реально всі). Проте зі мною був штатний пістолет ПМ з бойовими набоями, і я успішно відбився від всіх - НЕ СТРІЛЯЮЧИ. Вистачило демонстрації зброї, словесного обгрунтування та пару разів прикластись руків'ям по зубах, щоб дійшло.

Співставляючи ситуації, я роблю висновок, що депутат-олігарх Пашинський, який зіштовхнуся з ОДНИМ неозброєним супротивником і одразу влаштував стрільбу на ураження, поранив людину - це агресивний істеричний придурок, якому давати пістолет взагалі не можна. Проте у нього він є, а у мене - нема, і я (на відміну від нього) навіть теоретичного права на пістолет не маю. Ну, хіба якщо черговий міністр-силовик з барського плеча, в знак особистої прихильності і схвалення мені його дозволить. Так вони відносяться до нас.

Три роки тому, одразу після Інститутської, після "мирного наступу", в який нас повела тодішня "опозиція", я вивів правило - НІКОЛИ НЕ ДОВІРЯЙ ПРАВИТЕЛЮ, ЯКИЙ НЕ ДОВІРЯЄ ТОБІ ЗБРОЇ. Тоді вони свідомо кинули нас, беззбройних, під кийки і кулі, і я зарікся ще раз опинитись в подібній ситуації.

Моя категорична недовіра всій цій колишній опозиції, яка нині призначила себе владою, всім цим пашинським-турчиновим-порошенкам-тягнибокам-кличкам-тимошенкам йде звідти, з Інститутської. Вони дозволяють зброю собі, і не дозволяють нам. Вони озброюються самі, роззброюючи нас, і це в умовах війни проти зовнішнього агресора. Вони нас бояться і не довіряють, отже, нема жодної причини довіряти їм.