promo reznichenko_d august 5, 2013 14:33 87
Buy for 5 000 tokens
Якщо бажаєте допомогти автору блога - допоможіть матеріально. Рахунок: 5168 7556 0076 8929 ("Приватбанк")

Вчорашня хода пам'яті Героїв Небесної Сотні

В річницю розстрілів на Інститутській - 20 лютого - вулиці активісти громадського руху "Новий Вогонь" і ГО "Український Легіон" організували ходу пам'яті місцями трагедії, під час якої згадали поіменно кожного загиблого майданівця.

Виступ Дмитра Різниченка та Валентини Мовчан під Святошинським судом 16 лютого 2017 року

Сьогодні, напередодні роковин убивств на Майдані київські активісти провели акцію-попередження під Святошинським районним судом, у якому слухається так звана "справа Небесної Сотні".

Метою акції було висловити пряму недовіру цьому суду, і взагалі всій судовій системі України, яка славиться безнадійною корумпованістю і керується у ручному режимі.

Справа Небесної Сотні - політична справа, і її доля насправді вирішується не в цьому суді (який є лише спектаклем для широкої публіки), а є предметом торгу і домовленностей в кабінетах влади. Отже, щоб добитися справедливості в справах Майдану, народу треба йти не в суд, а безпосередньо до головного керівництва країни.

Скоро - 20-го лютого, в роковини розстрілів, активісти вийдуть на головну площу країни, і висловлять всі питання до влади, яка свідомо забовтує і топить справу, прикриває убивць, і нехтує людською справедливістю.
Сподіваємося, хоч там, на Майдані, нас, нарешті, почують.

(На відео виступають Дмитро Різниченко, голова руху "Новий Вогонь", та Валентина Мовчан, мати вбитого три роки тому на Інститутській героя Андрія Мовчана, світла йому пам'ять)

Річниця перемоги Майдану, вечір пам'яті героїв Небесної Сотні



Офіційні суди у справі Небесної Сотні, які тягнуться вже три безкінечні роки – це огидний цирк, дешевий пафосний спектакль, організований спеціально, щоб створити враження, ніби «справа йде, дайте час». Це окозамилювання.

Ніхто ні в чому там не розбирається, ніхто не шукає ніякої правди – ми усвідомили це, щотижня відвідуючи протягом останніх місяців засідання у справі Небесної Сотні. Там прокурори безсенсово бігають по колу, адвокати убивць відверто тягнуть час, суддя і присяжні нудьгують. Відвідувачі нудьгують. Убивці (всього п’ять цапів-відбувайл) за гратами теж нудьгують. Вони всі просто чекають, коли політична ситуація стане достатньо сприятливою, аби їх, нарешті, випустили.

Але це ще не найгірше. В «справі Небесної Сотні» влада хоч робить вигляд, ніби шукає винних. Але варто заглянути до інших майданівських судів, де вже нема журналістів, нема уваги – там міліціонери давно і відверто сміються постраждалим в обличчя. Там судді, які судили майданівців під час революції, нині ведуть справи по злочинам проти Майдану. Там обвинувачені навіть не ходять на засідання – навіщо? Вони й так знають, що за них давно все вирішено і домовлено.

Як заведено в усіх судах України, рішення по «справі Небесної Сотні» приймається не в залі засідань, а десь в закритих кабінетах і спускається згори. В залі перед телекамерами сидять не учасники процесу – там лише виконавці. І не треба глибокого аналізу, аби зрозуміти, де й ким насправді вирішується справа Небесної Сотні. І чому вбивць в ізоляторі лише п’ять. І чому справа жується три роки без результату. І чому досі не змінені судді, призначені ще Януковичем. І чому організатори вбивств на свободі, і не просто на свободі, а при владі, на посадах, у всієї країни на очах. І чому суди випускають затриманих міліціонерів-убивць, й ті тікають у Росію. І чому суди поновлюють на посадах міліціонерів, звільнених у зв’язку зі злочинами проти Майдану, й ті повертають собі владу.

Давайте, нарешті, поглянемо правді у вічі – ні в кабінетах, ні в судах, ні в залах засідань, ні в коридорах влади вже не знайти справедливості. Ті, хто три роки стоять під цими дверима і чекають на неї – чекають дарма. Там йде торгівля, а не пошук правди.

То що ж робити?

А все просто. Ми, майданівці, не маємо кабінетів, зате у нас все ще є наша вулиця – умита кров’ю українська вулиця, якої так бояться ті, хто в кабінетах. Бо тут, без кабінетів, вони – порожні нулі, тут вони отримують в обличчя з вогнегасників, тут їх за ноги стягують з тракторів, тут їх в обличчя шлють на ***, не дивлячись на їх прибутки й посади. Тут вони нас чують, бо не мають іншого виходу.

То ж давайте зробимо так, щоб вони нас почули.

Наближається річниця розстрілів на Майдані, трагічне і звитяжне 20 лютого, кривава річниця контрнаступу на Інститутській, який став одночасно і трагедією, і перемогою. Давайте відзначимо цей день – урочисто, гідно, без провокацій і без погромів. Досить просто вийти великою силою нагадати собі і їм, що ми є – і вони будуть змушені нас слухати. І, можливо, зроблять в своїх кабінетах правильні висновки. І, можливо, справа Небесної Сотні таки зрушить з мертвої точки.

Треба показати їм, що ми не настільки дурні, як вони гадають. Що вони не обдурили нас своїм спектаклем, і ми знаємо, в які двері треба стукати, коли увірветься терпець.

Отже, 20-го лютого, в третю річницю розстрілу на Інститутській, в третю річницю перемоги Революції Гідності, ми:
- Громадський рух «Новий Вогонь»,
- ГО «Український Легіон»,
- ініціативна група майданівців, постраждалих під час розгону 30 листопада 2013-го року,
- Організація «Білий Молот»,
а також представники родин-героїв Небесної Сотні
запрошуємо вас 20 лютого о 18 годині на Майдан.

План вечора:
- Вступне слово,
- Виступ родичів героїв Небесної Сотні,
- Виступ громадських діячів, які взяли участь в організації вечора, і яким є що по суті пред’явити нинішній владі,
- Шикування з лампадками, смолоскипами і портретами загиблих героїв,
- Марш пам'яті по Грушевського та Інститутській зі згадкою всіх, полеглих на Майдані, поіменно
- Повернення на Майдан та фінальні промови,
- Урочистий підпал символічної шини та хвилина мовчання (про законність використання шин в урочистих цілях міліція і влада офіційно попереджені)
- Розхід.


Список спікерів:
- Валентина Мовчан, мати загиблого героя Андрія Мовчана
- Віталій Кузьменко, координатор ініціативної групи майданівців, постраждалих під час першого розгону 30 листопада 2013-го року
- Дмитро Різниченко, голова громадського руху «Новий Вогонь»
- полковник Святослав Стеценко, почесний голова ГО «Український Легіон»
- Владислав Горанін, лідер організації «Білий Молот»
- Ігор Луценко, народний депутат
- Юрій Тимошенко, народний депутат
- Михайло Лебідь, правозахисник
- Михайло Камєнєв, правозахисник
- Діана Макарова, фронтовий волонтер
- Володимир В’ятрович, історик
- Іван Семесюк, художник

Приходьте, друзі, щиро запрошуємо. Давайте покажемо, що Майдан нічого не забув і нікого не пробачив. Що ми є, і вони рано списали нас з рахунків.

І будь ласка, не ведіться на заклики різних провокаторів «хапатися за зброю!» та «захоплювати державні будівлі!». Цих дрібних шкідників випускають спеціально, аби налякати людей і змусити залишитися вдома. Просто плюньте в їх бік, і спокійно йдіть на Майдан. Тут свої.

P.S.
Наша перша організована зустріч відбудеться в четвер, 16 лютого, об 11-00, біля Святошинського суду міста Києва (вул. Жилянська, 142), де слухається справа «Небесної Сотні». Ми вийдемо і скажемо все, що думаємо про цей «суд».
(Допоможи нам, Боже)

генерал Кульчицький

Благородною людиною виявився цей міліцейський офіцер, я пам'ятаю його в день розстрілу Небесної сотні. Коли на сусідній Інститутській лунали постріли, на Грушевського зі щитами стояла шеренга хлопців-ввшників, у яких по обличчях з під шоломів текли сльози. Їх обліпив знавіснілий від болю натовп, щось кричав в обличчя.

Кульчицький вийшов говорити. Майданівці кликали їх до себе, мовляв, переходьте на бік народу. Але Кульчицький сказав - ні, я не довірю вам своїх хлопців, ви їх можете просто розірвати.

Розвернувся і дав наказ відходити, не порушуючи лав, і їхати геть.
Просто не брати більше участі у цьому лайні.

Я пам'ятаю, як тим ранком один, мов привид, я йшов по несподівано порожній і доступній вулиці Грушевського, на яку вже ступити не сподівався. Я пам'ятаю генерала Кульчицького, він стояв біля покинутих автобусів на півдороги до Ради, і зустрічав перших майданівців.

Підтягнулась групка найсміливіших, навіть перші відчайдушні журналісти, вели з ним і його кількома офіцерами діалог. Я пішов далі, і побачив, як солдати шикувались за "Уралами", вантажились і від'їжджали. Тепер лише розумію - заговорюючи нас, він переключав на себе увагу, давам їм час зібратись і поїхати. Прикривав своїх пацанів до кінця, останнім пішов з позицій.

Він загинув потім під горою Карачун, у збитому вертольоті, разом з усіма.

Хоча цей пост ніби мав бути про Надю. Хоча чорт з нею.

***

Сьогодні вперше за три роки я бився з "беркутом". Вперше за три роки в міліцію полетіло каміння, підняте прямо з пам'ятника Жизневському. Чесно, я не чекав такого, я не був до такого готовий. Не думав, що все прямо отак.

Все мало бути спокійно - просто мітинг і хода в пам'ять подій на Грушевського. Ми зібрались на Майдані, виступили, пройшли до "груші", де колись стояла барикада, а тепер саморобний монумент загиблому білорусу. Ми вирішили запалити одну символічну шину прямо на монументі - і почалось, мов грім.

На нас налетів "беркут", один підрозділ. Ми буквально сказилися від злості, така підлість не вкладалася в голову. Ми відтіснили їх від монументу, загнали з прокляттями на тротуар, але до них підтягнулося підкріплення, на нас пішли з іншого боку, зав'язалася вже серйозна бійка і полетіло каміння.

Все швидко закінчилося без великої крові, вони відступили, але їх тепер було до біса, вони оточили монумент, а нас біля нього була жменька. Почались переговори, міліція розступилася і пропустила нас назад на Майдан.
Останньою від монументу відійшла незнайома жінка, яка запалила біля портрета загиблого маленьку лампадку.
Такі справи, панове. Такі справи.

Вибач, братік, ми все проєбали.

Про епізод зі стріляниною, яку влаштував Пашинський

Одного разу під час служби на Донбасі, в місті Часів Яр, на шляху довжиною якихось 500 метрів, від місцевого магазина до нашої казарми я послідовно зіштовхнувся з ТРЬОМА пьяними та агресивними компаніями місцевих чоловіків, які, зреагувавши на мій військовий однострій, намагалися мене зачепити, збити грошей та влаштувати конфлікт (день зарплати у них був, чи шо, але пьяні були реально всі). Проте зі мною був штатний пістолет ПМ з бойовими набоями, і я успішно відбився від всіх - НЕ СТРІЛЯЮЧИ. Вистачило демонстрації зброї, словесного обгрунтування та пару разів прикластись руків'ям по зубах, щоб дійшло.

Співставляючи ситуації, я роблю висновок, що депутат-олігарх Пашинський, який зіштовхнуся з ОДНИМ неозброєним супротивником і одразу влаштував стрільбу на ураження, поранив людину - це агресивний істеричний придурок, якому давати пістолет взагалі не можна. Проте у нього він є, а у мене - нема, і я (на відміну від нього) навіть теоретичного права на пістолет не маю. Ну, хіба якщо черговий міністр-силовик з барського плеча, в знак особистої прихильності і схвалення мені його дозволить. Так вони відносяться до нас.

Три роки тому, одразу після Інститутської, після "мирного наступу", в який нас повела тодішня "опозиція", я вивів правило - НІКОЛИ НЕ ДОВІРЯЙ ПРАВИТЕЛЮ, ЯКИЙ НЕ ДОВІРЯЄ ТОБІ ЗБРОЇ. Тоді вони свідомо кинули нас, беззбройних, під кийки і кулі, і я зарікся ще раз опинитись в подібній ситуації.

Моя категорична недовіра всій цій колишній опозиції, яка нині призначила себе владою, всім цим пашинським-турчиновим-порошенкам-тягнибокам-кличкам-тимошенкам йде звідти, з Інститутської. Вони дозволяють зброю собі, і не дозволяють нам. Вони озброюються самі, роззброюючи нас, і це в умовах війни проти зовнішнього агресора. Вони нас бояться і не довіряють, отже, нема жодної причини довіряти їм.

Суд по справі розгону і побиття євромайданівців



Можливо, для багатьох буде сюрпризом, але чи знаєте ви, що одна із зал засідань Шевченківського суду столиці майже місяць захоплена і утримується хлопцями і дівчатами, яких калічив "беркут" 30 листопада 2013 року на Майдані незалежності?.. Тими самими, чиє побиття тоді підняло країну.

Цьогоріч, в ювілейне засідання 30 листопада 2016-го, підбивши підсумки трьох років "розслідування", постраждалі майданівці не витримали і збунтувались. Коли суддя вчергове перенесла розгляд справи на кілька місяців, вони оголосили, що просто не підуть із зали засідань. Не підуть і все, віднині засідання буде тривати цілодобово.

Чи знаєте ви, що справу про побиття євромайданівців веде суддя Олена Мелешак, яка під час революції фабрикувала справи проти майданівців?

Чи знаєте ви, що з приходом генпрокурора Луценко вести справу залишили одного єдиного слідчого?

Чи знаєте ви, що по справі побиття студентів наразі 0 (нуль) затриманих міліціонерів.

Чи знаєте ви, що командири рот, які керували побиттям і проходять у справі як обвинувачені, просто не з'являються в суд, проте суддя не бачить приводу призначати їм запобіжний захід?

Чи знаєте ви, що за три роки слідство не визначило жодного (жодного!) безпосереднього виконавця. Ще раз - з усіх міліціонерів, які калічили євромайданівців, слідство за три роки не назвало ЖОДНОГО.

Серед хлопців, яких ми застали на нічному чергуванні в захопленому залі суду, ми несподівано зустріли Віталія Кузьменка - колишнього студента-історика, який був жорстоко покалічений в ту ніч, але одужав, повернувся на Майдан, тримав барикади, з початком російського наступу пішов добровольцем на фронт і воював аж до цього року. Його, як яскравий приклад патріотизму і відданності, в річницю Незалежності цього року вихваляли центральні ЗМІ, він брав участь в урочистому параді на Хрещатику, з ним фотографувався Порошенко. А тепер ось він, тут.

Парадокс

З’ясувалася цікавезна річ – колишні романтики та непохитні ідеалісти з праворадикального руху за останні роки розвили в собі парадоксальну політичну гнучкість. Засвоїли уроки Макіавеллі, визнали, що «політика – це мистецтво можливого», і готові йти на необхідні компроміси заради користі справи. Тільки от чомусь ці компроміси можливі виключно з усіляким лайном, яке має гроші і вплив, може дати копійку чи відмазати.

Зате коли мова заходить про ідеологічних супротивників – ооо!.. Тут націоналісти просто залізно принципові. Від словосполучення «гей-парад» їх кидає у праведний гнів, ніби їм запропонували продати Батьківщину. Вони стають стіною на шляху «маршу імені Махна», бо ж Махно – то анархізм, анархізм – то лівацтво, а лівацтво тут не пройде, пацани не схвалять. І плювати, що захищають «марш Махна» такі ж ветерани війни і такі ж майданівці, просто з іншим поглядом на другорядні речі. Принципи ж бо.

І от виходить, що служити Ляшкові, який за гроші і кар’єру хуя смоктав – можна. Працювати на Авакова чи іншу контору – можна. Виконувати вказівки Мосійчука, якого вся країна бачила з хабарем у руках – можна. Можна, значить, брати крадену гривню, а протягнути руку щирим лібералам, бідним націонал-анархістам, лівим правозахисникам, російськомовним, у яких той же олігархічний промосковський ворог – це не можна, значить. Тут, значить, у нас принциповість і схвальна твердість.
Таке враження, що націоналісти навіть після революції не здолали прокляття субкультурної тусовочки, і оцінюють людей за принципом «з наших чи не з наших», а не «нормальний чи паскуда».

Побратими! Вибачте, але може політична гнучкість має виглядати якось інакше? Якщо життя примушує до компромісів, то може треба розвивати гнучкий розум, а не гнучкий хребет?